Далеко-далеко від мегаполісу, оточене   кістлявими дорогами,  лісом і купою пилу у суху погоду...
село, котрому 400 років. Люди - сучасні.
Луки.

Ось  це чарівне хлопченятко (а точніше світлина з ним) потрапили в газету.

Це випускники. Усі.

Ну а це мої любімі. Не зовсім люди. А проте таааакі ділові, як правило... Далі - Утомлённые солнцем. 

Останні дзвоники. Ці свята дозволяють пригадати про існування школи. Я не люблю  свою рідну школу районного масштабу. Вона дала дууууже мало. Натомість я тепло обожнюю свій універ.

Діти (а особливо випускники) зі шкіл в глибинках ще не здогадуються - ЩО їх чекатиме за рубежом  школи. І лише одиницям вдасться допливти проти течії до цілі. 

селище Чоповичі Малинського району. Попри сонце, там було дуууууже холодно і тому я не розумію, яка роль  та місія та святі була отих діток.

І ще одна жертовність. А якщо чесно мені ну таааак хотілося опинитися на місці того малючка, і щоб теж закутатися в тепленький рушничок.

А це - свято  в с. Пристанційне того-таки району. Випускників - 5.  Класний керівник - трішечки старша за власне випускників. Декори залу - натуральні.

Яку місію на почесному місці в імпровізованій президії там робив правоохоронець - для мене загадка.

 Зупину не буде -  їдемо далі!

Флешмоб